Двадцятишестирічна українська Дуля.

Якось Олесь Пошивайло дорікнув мені, що про кого б я не писав, завжди пишу про себе самого.

Цілком визнаю слушність цього зауваження й спробую написати про один спортивний рекорд.

В моїй майстерні біля входу на стіні висить чорт. Така собі лялька у задрипаній блакитній сорочці. Пухкі набиті ватою ноги, скуйовджене русяве волосся з якого стирчать загострені кілочки-роги, скляні очі, а ще хвіст-вірьовка, який з під сорочки звисає до підлоги. Керамічного в цій ляльці хіба що зап’ястки рук та й ті ховаються в довгих рукавах.

Напис поруч запрошує: «Потягни чорта за хвіст». Хто на цей заклик відгукнеться та потягне ляльку за хвіст з подивом спостерігає, як чортяча правиця згинається в лікті й у бік, нахаби, з рукава вистромлюється соковита дуля. Посмішка при цьому в бісеняти від вуха до вуха, а веселі очі наче промовляють: «Ну що? Отримав?».

Вперше цю ляльку я виставив на ярмарку у Пирогові біля свого столу наприкінці вісімдесятих років. Успіх був блискучим. Два дні суцільного реготу. Діти скликали своїх батьків, бабусь, друзів і наполягали, щоб вони обов’язково теж отримали дулю.

Одного разу хлопець, як з’ясувалося перекладач німецької мови, підвів двох дівчат-студенток і довго умовляв їх теж потягти чорта за хвіст. Напевно він не знав, що у Німеччині це дуже непристойний знак.

Отримавши дулю, дівчата зніяковіли й довго не могли вирішити, як їм до цього ставитися. Але оточуючі з них не кепкували, тож вони заспокоїлися і попросили в мене цінової знижки на вироби. Пред’явили свої студентські квитки – звичайно німецькі, які я уважно обдивився, як та коза афішу. Подумки наказав своїй власній «жабі» мовчати та запакував обрані дівчатами свищики. І я колись був студентом, і теж не мав зайвого карбованця у кишені. Пішли вони задоволеними, але так і не наважилися підвести на мене очі – зверталися через свого поводиря – недотепу.

Цей чортяка тричі побував на ярмарках у Пирогові, а згодом став обов’язковим атрибутом моїх персональних виставок, аж до останньої у м. Саки 2006 р. «Можете отримати від автора безкоштовний сувенір» – зазвичай казали працівники виставкових закладів, щоб спровокувати глядачів на небезпечний вчинок.

І от тепер, мій вірний помічник у популяризації української міфології, доживає свого віку на стіні занедбаного підвалу.

07 вересня 2020 р.

Сьогодні я цілий день провів у майстерні. Розмальовував емалями «карантинних чортів», яких наліпив під час двомісячного добровільно-примусового ховання у власній квартирі від коронавірусу. О вісімнадцятій годині рушив додому. По вечері повалився на диван перед телевізором. Тепер треба знайти проміж російсько-американськими бойовиками, щось більш-менш спокійне та зрозуміле. Клацаю пультом. Аж раптом, щось зацікавило. Стрибки у висоту із жердиною. Зазвичай спорт не дивлюсь. Хіба що матч з регбі можу додивитись до кінця. Все ж таки студентом три роки грав у регбі за команду «Буревісник». А тут просто стрибають. Хай навіть із жердиною. Хтось обов’язково стрибне вище за інших. Що тут дивитися?

Красива дівчина гнучко звивається у повітрі, оминаючи планку на висоті десь під 6 м. Не зачепила. За кадром два молодих жіночих голоси жваво коментують подію, перебиваючи одна одну, як це зараз заведено:

– Все, перемога! Та заявлена ще більша висота і чемпіонка спробує покращити свій власний результат.

Дівчина розбігається, стрибає, але не долітає до планки, кидає жердину та приземлюється на ноги.

Коментарі за кадром: – Втомилася? Не змогла зосередитися? А може розслабилася, бо й так вже чемпіонка? Навіщо ж змагатися із самою собою?

Виявляється я потрапив вже на фінал змагань. Залишаються лише два претенденти на чемпіонський титул серед чоловіків: Арман Дуплайтіс та швед Хендрікс. Обидва вони легко й красиво беруть висоту, що не підкорилася найсильнішій жінці. Це нормально. Чоловіки ж сильніші за жінок – чи може хтось мені заперечить? Далі вони долають ще один рубіж.

Темп подій на екрані телевізора уповільнюється. Це проблема усіх змагань на вибування. Чим менше залишається претендентів, тим менше часу кожен з них має на відпочинок та відновлення сил, поки інші роблять свої спроби. А глядачі волають: «Давай! Давай!». Бо не терпиться вже взнати ім’я переможця.

В такі моменти коментатори мусять активізуватися, щоб глядачі не втрачали інтерес до змагань. Дівчата за кадром роблять те саме. Напевно вони колишні спортсменки, бо добре знають історію цього виду спорту.

На майданчику для стрибків – планка вже на висоті 6 м. 7 см. Дуплайтіс досить легко долає висоту. А от Хендріксу – це не вдається. Він програє. Наступна висота 6 м. 15 см. Штурмувати її Дуплайтіс буде сам.

Коментатори розповідають, що він цю висоту вже долав, щоправда у закритому приміщенні. А от стрибати на стадіоні, просто неба, значно складніше. Та сьогодні спортсмен у чудовій формі, тож сподіваємось, що висота йому підкориться. Після цього він упритул наблизиться до останнього світового рекорду 6 м. 16 см., який Сергій Бубка  встановив ще у 1994 р.

Арман Дуплайтіс розбігається, жердина вигинається дугою та починає здіймати спортсмена угору. Але щось іде не так. Він кидає жердину й пірнає під планку. Стає на рівні ноги та переможно здіймає руки вгору. Він чемпіон! Це головне! А висота 6 м. 15 см. підкориться наступного разу.

І тут я згадую, що у січні-квітні 1991 року у Луганському художньому музеї експонувалася моя «чортяча виставка». Трохи згодом директор музею, Лідія Михайлівна Борщенко, розповідала, що виставку відвідував і наш славний стрибун (тоді вже чемпіон світу) Сергій Бубка, і що він щиро розвеселився потягнувши мого чорта за хвіст.

А три роки потому, Сергій встановлює той самий рекорд стрибків у висоту із жердиною 6 м. 16 см., що й досі не побитий!

Голоси коментаторів:

• – Сергій Бубка поліпшував свій власний рекорд на 1-2 см. Щороку. Дехто навіть йому дорікав, що він тягне, щоб заробити побільше грошей, бо великі грошові призи сплачували за кожен новий світовий рекорд. От Сергій і змагався із самим собою поліпшуючи рекорд поступово.

Думаю, шановні читачі, вам вже кортить запитати: «А при чому тут ваш чорт, майстре-глиноляпе? Може хочете примазатися до цього рекорду?».

Ні, не хочу. Тільки констатую, що в якусь мить перетнувся життєвий шлях ляльки-чорта, що сучить дулі усім бажаючим зі шляхом видатного українського спортсмена, який згодом зумів підвісити на небосхилі світового спорту 616-сантиметрову дулю, яка, саме сьогодні, дружньо підморгнула чемпіону світу Арману Дуплайтісу.

14 років минуло після моєї останньої виставки під назвою «Персонажі українського фольклору в кераміці Миколи Вакуленка». Мій чорт-шут постарів та почав забувати про власний успіх на цій виставці. Зотліли й перетворилися на порох його перші поролонові вуха. Тричі замiнювалися – мотузки-хвости. Та очі, ще хитро зблискують під немитим чубом, коли рідкий відвідувач мого підвалу наважується смикнути його за хвіст.

26 років минуло, як Сергій Бубка завершив свою блискучу спортивну кар’єру. Усі ці роки постійно вдосконалювались жердини для стрибків, взуття спортсменів, покриття доріжок для розбігу. Змінювались та вдосконалювались методики тренувань та харчування стрибунів.

Змінилися навіть політичні статуси Донеччини та Луганщини. Змінився статус мого рідного Криму. А в небі світового спорту все ще непереможно майоріє 26-річна спортивна дуля, яку там підвісив наш український хлопець.

Товчуться під нею вже чотири покоління потенційних світових рекордсменів-стрибунів. Та весь час щось їм заважає перетнути невидиму межу, яка відділяє їх від старого світового рекорду.

Тож, як кажуть: «Дай їм, Боже!»

Микола Вакуленко Ялта, Крим. Вересень 2020 р.

Двічі перечитав, тричі переписав та все одно, як і казав Олесь Пошивайло, вийшов нарис про себе самого. Нічого не можу вдіяти, бо про себе знаю значно більше ніж про будь-кого іншого.

Тож й пишу про те, що знаю.

Фото архив Вануленко Н.Н.